5 травня — Міжнародний день боротьби за права осіб з інвалідністю.
І, мабуть, найважливіша мета цього дня — щоб колись він перестав бути потрібним.
Щоб людям з інвалідністю та їхнім близьким не доводилося боротися за право вийти з дому, потрапити до лікаря, навчатися, працювати, користуватися транспортом чи просто бути почутими. Щоб ці права не потрібно було щоразу відстоювати — тому що вони вже є доступними для всіх без виключення.
Це про те, чи закладаємо ми рівний доступ одразу — коли проєктуємо будівлю, створюємо сайт, пишемо закон, плануємо захід, запускаємо сервіс чи ухвалюємо рішення в громаді. Чи думаємо ми про всіх людей не «якось потім» чи після чиєїсь скарги — а від самого початку.
Ця дата народилася з протесту. У 1992 році люди з інвалідністю з 17 країн одночасно вийшли на акції по всій Європі, щоб сказати просту річ: рівність не може бути привілеєм. І сьогодні, через десятки років, цей голос усе ще важливий.
Бо безбар’єрність потрібна не певним окремим суспільним групам, вона потрібна всім нам.
Сьогодні це особливо важливо для України. Тисячі наших захисників і захисниць повертаються з війни після поранень. Багато людей переживають травми, втрату здоров’я, новий досвід життя з інвалідністю. І те, наскільки доступною й зручною для проживання буде країна, напряму впливатиме на те, чи зможуть вони жити активно, працювати, навчатися, бути частиною громад і не залишатися наодинці з бар’єрами.
